|
Українська Церква, пролежавши в російській
домовині більше як триста років, коли воскресла в 20-х роках під
лідерством Митрополита Василя Липківського, збираючи мільйони своїх
дітей до спасіння, так влада червоної звірини повстала і понищила
духовенство, яке було духовним золотом нації, а право над душами
в Україні, передала промосковській церковщині, бо такій довіряла
і мала її своєю.
В ці страшні часи, мільйони душ могли б загинути у пеклі через атеїстичну
систему зла, але через самовіддане служіння УАПЦ, душі були спасенні
для вічного життя з Богом не злякавшись прийняти мученицьку смерть
в ім'я Христової Церкви для України.
В сорокових роках з благословення Митрополита Діонісія Валединського,
УАПЦерква воскресла в друге, і вже маючи закону автокефалію і канонічні
висвяти, приступила з великою ревністю служити своєму народу в тяжкі
часи поневолення України коричневою звіриною фашизму , яка прийшла
на зміну комунізму. І в ці часи, Українська Церква в змаганнях з
іноземною Російською Церквою і під тиском звірячої влади, дбала
за спасіння душ дітей України, І з промислу Божого, ширила Господнє
вчення з материнською любов'ю по всій Україні, укріплюючи душу кожного
в спасіння, щоби ніхто не продав душі своєї Сатані. Як навчає Господь"
Не бійтеся тих хто тіло ваше може погубити а душі не може, а бійтеся
того, що душу і тіло ваше може погубити в гієні вогняній" В
1943-44 роках знову червона звірина відвоювала Україну і зі всією
жорстокістю стала нищити вірних і духовенство УАПЦ, милувала тільки
тих, хто погоджувався працювати з РПЦ, але таких було мало. Більшість
99% лягли мучениками на жертовник Батьківщини за духовну волю України.
Третє відродження УАПЦ почалося в кінці 80-х на початку 90-х. Митрополитом
Іоанном Бондарчуком, на рік раніше, як було об'явлено незалежність
України. І знову важкі часи пробудження людей від духовного омертвіння,
але Церква була на піднесенні в дусі перших відроджень і з вірою
в світлі ідеали Церкви, які послужать Україні в спасінні душ працювала
зі всією самовіддачею. І все йшло добре до тих пір, поки не прийняли
в Церкву ЇЇ ворога Філарета, який боровся проти Неї з зовні і казав " Украінской Цекві нє было, нєт і нє будєт", тоді диявол
допоміг йому ввійти в середину нашої Української Церкви, і умертвити
своєю ядовитою ментальністю животворчий дух Церкви. Злившись з УАПЦ
він своїми темними інтрижними ділами від Неї все забрав, а ЇЇ достойних
служителів розігнав. Але не в планах Божих, щоб загинула Його Церква
в Україні, яка дбає за спасіння душ, тому Бог і благословив повернення
до України Владики Мойсея Митрополита УАПЦ другого відродження канонічних
архієрейських висвят, законного автокефального статусу не тільки
в Томасі 1924 року ( даним Вселенським Патріархом Григорієм VII),
але й рідним по духу з УАПЦ першого відродження, щоб послужити разом
з УАПЦ третього відродження для спасіння душ і поєднання їх на добровільній
основі в одну Соборну Церкву України, яку ніхто не розділить і не
роз'єднає.
Тому сьогодні, воскресає Церква Божа з домовини московської церковщини
мертвих традицій,
і відкриває свої очі, і бачить великі зміни в світі... Перш за все
вона з радістю побачила, що український народ як був, так і залишився
на своїй предвіковічній землі. Але разом з тим, Вона побачила, що
тяжка доля розкидала рідний народ по всьому світу... Отже український
народ став майже всесвітньою нацією. Такою ж для свого народу мусить
стати й відроджена Українська Церква. Скрізь мусить нести втіху,
утворювати рідне життя для дітей матери України, по всьому світу
розкиданих.
Побачила відроджена Українська Церква й величезні зміни в становищі
Церкви взагалі на світі. Вона побачила, що в нових обставинах світового
життя Церква вже не мусить бути ні державна, ні одержавлена, а мусить
бути відокремлена від держави, мусить зайняти собі таку ділянку
на землі, якої не може взяти ніяка інша організація: Церква Христова
мусить тепер згадати заповіти Христа й до Нього повернутися; стати
Царством небесним на землі з своїм Царем Отцем Небесним, а не царством
від світу цього, якого Князем є Диявол. Отже Українська Церква мусить
стати царством щастя небесного на своїй рідній землі, для свого
рідного народу.
Але найголовніше визволення й відродження всякої Церкви при нових
світових змінах-це мусить бути визволення від тих старих замертвілих
форм церковного життя, що через одержавленість царями і недбайливість
та рабство перед світом цим, церковних керівників російської й інших
східних (та західних) церков довели до мертвості духовної і паралічу
всю церкву. Тому Українська Церква, залишаючись непохитно на догматичних
основах православної віри, мусить стати на шлях нового церковного
будівництва з вірою в вічно животворчу силу Духа Святого в Церкві
й з тією думкою, що церковні канони це є (як кажуть церковні каноністи)
корисний архів для нової творчості, а не збірник законів для виконання.
І в цьому архіві потрібно перш за все відмовитись від того, що протирічить
Св. Писанню і витворено в ньому під впливом імператорів і царів.
як от нерівність станів у Церкві, приниження мирян та ін. Отже на
підставі цих предпосилок, відроджена Українська Церква ставить в
основі свого життя і творчості:
1) волю, автокефальність, незалежність ні від якого іноземного чужого
церковного центру.
2) все церковно-народну соборність, братерство і рівність усіх вірних
в справах церковного життя.
3) повну аполітичність, невтручання ні в які державні справи, відокремлення
від держави. Запевне все церковне життя й творчість повинні провадитись
на національному ґрунті й інакше провадитись не-може, бо вона (Церква)
твориться для українського народу, її творить сам український народ.
Безперечно, що для того, щоб Українська Церква могла здійснити свої
ідеї, провадити своє життя, необхідні певні зовнішні умови, а саме:
воля віри й сумління, невтручання держави в справи Церкви, воля
друку, слова, зібрань, взагалі ті умови, які вимагає й усяке вільне
громадське життя. А коли Українська Церква відродилась для нового
життя, вона мусить жити й боротись за це життя, мусить виборювати
собі сприятливі для нього умови. В славу Божу і спасіння душ в Україні.
|
