|
І. АВТОКЕФАЛЬНІСТЬ
1. Кожний народ має право на свою Автокефальну Церкву (34 Апостольське
правило).
Кожна Церква повинна застосовуватися до народності і національності
того краю, в якому вона, та Церква, існує (17 правило IV Всесвітнього
Собору, 38 правило VI Всесвітнього Собору).
2. Українська Православна Церква від часу свого в 988 р. заснування
до року 1686 була незалежною. Вона мала свій власний церковний устрій,
свою систему управління, тобто була фактично автокефальною, хоч
не мала свого патріарха і митрополитів для Неї висвячували Константинопольські
патріархи, згідно з 28 правилом IV Всесвітнього Собору. 1)
3. На православному сході Європи Церква Українська є Церквою-Матір'ю,
бо Вона занесла віру Христову на Московщину, Білорусь і Литву, та
заснувала їм Церкви і довгий час доброчинно на них впливала.
4. За весь час незалежного свого існування, Українська Православна
Церква, бувши при своїй внутрішній істоті частиною Єдиної Соборної
Православної Церкви, була самостійною по своїй зовнішній формі.
Вона жила на основі Св. Письма та Канонів, як і інші Православні
Церкви, своїм національним життям, своїми традиціями, своєю ідеологією,
що витворювалися впродовж віків.
5. За наукою Св. Письма і приписами Апостольських правил та правил
Всесвітніх Соборів і згідно з вимогами історично-національного життя
свого народу, Українська Церква витворила за сімсот літ незалежного
свого існування багато таких особливостей, яких нема в сусідніх
Православних Церквах. Вона на початку свого розвитку мала Св. Письмо
в добре зрозумілій мові, як Остромирова Євангелія,
написана в Києві року 1056, Євангелія Київського написана
року 1092 й ін. З XVI стор. мала багато перекладів Св. Письма на
живу Українську мову, н. пр. славнозвісна Пересопницька Євангелія
1556 року, Новий Заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський
Апостол 1560 р. й інші. Чимало було т. зв. Учительних Євангелій,
що читалися при церквах під час проповіді живою українською мовою.
Святе Письмо зрозумілою мовою християнізувало наш народ, морально
зміцнило і тим давало йому відпорну силу на пізніші часи, коли чужа
ворожа сила пішла в наступ на його релігійно-національну ідеологію,
на його духову самобутність.
6. Насильством світської влади (Московським і Турецьким урядами)
і чужої влади церковної, Українська Церква була приєднана, року
1686 до Московської Церкви, проти волі духівництва і народу України
і всупереч канонам.
7. Після поневолення. Українська Церква ще довго трималася своєї
релігійно-національної ідеології, боролася за неї і тільки у XVIII
ст. почала швидко її втрачати під нівеляційними утисками російського
уряду через т. зв. Св. Синод.
8. Українська Церква ніколи не погоджувалася з втратою своєї незалежності,
і як тільки прийшли в подіях 1917 року визвольні дні Її народу.
Вона звільнилася з-під московської зверхності. Дух Святий і одностайна
воля українського народу вказали їй шлях, як визволитися з казенних
форм церковного життя, що мали своїм змістом не живе розуміння православності,
а мертву букву. В російській Церкві, що цілком була на службі світській
владі, перетворившись у державну інституцію, і мала своїм Головою
царя (п. 43 законів Рос. імперії) - не було місця живому духові.
9. В р. р. 1917-1919 в Україні на всіх повітових і губерніальних
Церковних Соборах і на військових з'їздах виявилася одностайна воля
українського народу, спрямована за автокефальний устрій Української
Церкви.
5 травня 1920 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада в Києві
на своїх Великих зборах керуючись Духом Святим і волею всього народу,
урочисто й одноголосно ухвалила Автокефалію Української Православної
Церкви.
10. В жовтні м-ці 1921 р. Перший Всеукраїнський Православний Церковний
Собор у Києві, в предковічній святині України - Храмі Св. Софії,
ухвалив, що: ,,Українська Православна Церква, як Автокефальна, є
вільним членом Всесвітньої Соборної Православної Церкви і лишається
в непорушному братерському єднанні зі всіма Православними Церквами".
11. Цими актами позначається нова доба в історії Української Православної
Церкви, доба її розмосковлення, відновлення всього того з її релігійно-християнської
і національної ідеології, що втрачене нею в пропащий час підневільного
її існування після 1686 року.
12. Звільнившись од 235-літньої неволі. Українська Церква стала
на свій власний історичний шлях, яким ішла впродовж семи сторіч.
Залишаючись непохитно на догматичних основах Православної Віри,
Вона розпочала нове життя на засадах автокефальності, повної незалежності
від інших Церков, всенародної соборності, братерства й рівності
усіх вірних у справах церковного життя й керівництва. Передумовою
розвитку цих засад став грунт тільки національний, бо ж Церква Українська
почала відроджуватися для народу і через народ.
13. У відродженій своїй Православній Автокефальній Церкві, український
народ знову побачив Христа - Сонце Правди, що приніс на землю Вічну
Правду, братерство і любов. "Я на те народився і на те
прийшов на світ, щоб свідчити про правду; кожен, хто від правди,
- слухає Мого голосу" (Іоанна 18.37).
14. Велику кривду-неправди, Українській Церкві, що вчинена була
р. 1686, визнано, хоч дуже пізно, але визнано. Константинопольський
Патріарх Григорій VII у своєму Томасі з 13 листопада 1924 року,
(який був наданий Православній Церкві на землях України під окупацією
Польщі) за головний аргумент з приводу незаконного приєднання Української
Церкви до Московської, написав:
,,В історії написано, що відділення від нашого Престолу Київської
Митрополії та Православних Митрополій Литви і Польщі, що залежали
від Неї, (2) і приєднання їх до Св. Московської Церкви, відбулося
цілком не за приписами канонічних правил".
15. Згідно з практикою семисотлітнього (X-XVII ст. ст.) незалежного
свого життя і згідно з волею українського народу, виявленою його
церковно-історичними актами 1917-1921 р. та на підставі Апостольських
правил і правил Всесвітніх Соборів, Українська Православна Церква
є Церква Автокефальна; всяке стороннє втручання в її життя є насильство.
16. Втручання, що його зазнала Українська Церква після 1686 року,
коштує їй жертв, яких не знає в цьому тисячолітті ні одна Церква
в світі: 29 єпископів, біля двох тисяч священиків і сотні тисяч
вірних.
Віримо, що за те втручання і за ті жертви рано чи пізно помститься
на гнобителеві Суд Божий, бо насильство над духом, яке заподіяне
Українському народові, є найтяжча кривда. Кров мучеників за Святу
Православну Церкву Українську впаде на мучителів (Матф.23.35, 36).
II. СОБОРНІСТЬ
,,Де зійдуться двоє або троє в ім'я Моє, там і Я посеред них".
(Матф. 18.20)
Символ православної віри: "Вірую...в Єдину Святу Соборну Апостольську
Церкву".
17. Український народ, прийнявши в Х сторіччі Віру Православну Христову,
щоб зібрати весь народ Руси-України в одну сильну соборну родину.
Запровадив у своїй Церкві Соборність, заповідану народам Св. Письмом
та Св. Переданням. У Християнських Церквах, за прикладом Собору
Апостолів, од початку II ст.
18. Соборність, як система управління й життя церковного, де право
керівництва й вирішення справ мають усі члени Церкви - єпископ,
духівництво і народ, що збереже Церкву від корупції. Соборно, така
близька здавна демократичному єству нашого народу, була одною з
головних передумов розквіту, внутрішньої сили і величі Української
Церкви впродовж усього часу незалежного її існування.
19. Найвищим керівним органом Української Церкви завжди був Церковний
Собор, який складався з трьох частин: 1. Єпископів, 2. Духівництва,
3. Представників од вірних. Церковний Собор без котроїсь із цих
трьох складових частин Церкви не вважався законним.
20. Літописи свідчать про Українські Церковні Собори з давнього
часу. Так відомо про Помісний Собор року 1147-го, за часів Київського
князя Ізяслава II (на якому вільними голосами обрано й висвячено
мощами Св. Климента на Митрополита України Клима Смоля-тича, визначного
вченого і діяча українського) і про інші Собори.
21. Собори збиралися в міру потреб, крайові (помісні) - для важливіших
справ, як вибори Митрополита й т. ін., єпархіальні - для виборів
єпископа для єпархії тощо.
Єпископів завжди вибирало духівництво з народом.
Виборність єпископату завжди мала ті добрі наслідки, що між єпископами
і народом був міцний живий зв'язок.
22. У єпархіях керували Єпархіальні Собори, на яких у великому числі
брали участь з правом рішального голосу вірні від парафій.
Через Єпархіальні Собори єпископи ближче пізнавали своє духівництво
і народ, свою паству.
У єпархіях ніхто з ієрархів не керував самовладно, ніхто з духівництва
не приходив до громади непрошений.
23. На основі Св. Письма (Діяння 1.2,15;
15.22,25; Рим. 1.1; Петра 1.10 та ін.), Св. Канонів та Св. Передань,
в українській Церкві обиралися всі священики і церковнослужителі
і всі члени єпархіальних та деканальних установ. Всю парафіяльну
церковну владу вибирала собі сама парафія, - вона вибирала кандидата
на настоятелів, а єпископ благословляв його чи висвячував. Коли
парафія не мала свого кандидата на Настоятеля, то такого призначав
єпископ, за згодою парафії.
24. ,,0биральність церковних чинів сильно зблизила духовенство з
народом, а це за тяжкої доби Української Церкви, особливо коли Церква
знаходилася в католицькій Польщі, надзвичайно Їй допомогло. Без
прибільшення можна сказати, що коли б Українська Церква не засвоїла
собі широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб
з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити
католицьких нападів за часів польської держави", - каже Архієпископ
Іларіон (Огієнко). (,,Українська Церква", т. І, ст. 113).
25. Соборність Української Церкви, запроваджена ще від княжих часів,
узаконена Канонами, які надають місцевим церковним звичаям зобов'язуюче
значіння (І Всесв. Собор 6,7,18; II Всесвіт. Собор 2; III Всесвіт.
Собор 8;
IV Всесвітній Собор ЗО; VI Всесвіт. Собор 39-й інш.). Символ віри
навчає:" Вірую...В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву."
Система соборності існувала в Українській Церкві до часу Її поневолення
московською Церквою. Самовладного в ній панування одної особи чи
груп не допускалося.
26. Практика життя Української Православної Церкви, як з історичного
давноминулого так і недавнього, навчає нас, що участь народу через
своїх кращих людей у церковному керівництві є перша передумова сили
і величі Церкви.
27. Московська влада забравши в XVII сторіччі під свою зверхність
Церкву українську, грубою силою скасувала Її соборноправний устрій.
Запроваджений був устрій ,,синодальний", у якому Духівництво
й народ не мали голосу.
Поневоленням Української Церкви московський уряд закінчував акцію
повного знищення всіх демократичних прав і вільностей українського
народу, акцію розпочату вслід за зламанням Переяславської угоди,
що було в політиці Москви звичайним явищем.
28. Року 1917, як тільки розпалася московська ,,церква - домовина",
Українська Церква, вставши з неї, почала своє нове життя на засадах
свого минулого, а разом з тим - на засадах соборності.
29. Свою церковну життєздатність самовіддано довела перед Господом
і Україною соборноправність Української Автокефальної Церкви в часи
митрополитів Василя Липківського і Миколи Борецького. У незнаних
історією за останнє тисячоліття тяжких умовах, ця Церква жила і
діяла; під жорстокими ударами, подібно до Первоапостольської Церкви,
зростала, і тоді, коли сини Її йшли- як у перші дні християнства
- на смерть, Вона існувала й сяяла нетлінним світлом Христової Істини
і з ним пішла на Голгофу, але не вмерла, бо, як каже митрополит
Василь Липківський "Вона, як і Христос, Голова Її, воскреснувши
із мертвих, вже більше не вмирає, смерть над нею влади не має".
А воскресла Вона в друге в тяжкий час для України в роки Другої
Світової Війни і надихала патріотизмом свій народ. Воскресла в третій
раз в 1990 році перед проголошенням незалежної України. Воскресне
знову для блага України, коли всі будемо одностайно вкупі, як апостоли
Христові, (Діяння ІІ,) духівництво і народ.
30. Свідомість виконання високого обов'язку служіння Богові службою
своєму народові, надихала тоді обраних народом архіпастирів і священиків
на Євангельську саможертву.
31. Соборність дорога Українському Народові,
як одна з головних частин ідеології його Церкви. Вона бо, ця Церква,
коштувала йому жертв у минулому і незліченних жертв у недавньому.
Вона освячена кров'ю єпископів, священиків і вірних, як Церква перших
віків Християнства.
32. Завдання кожного священнослужителя й кожного вірного Св. Української
Автокефальної
Православної Церкви, - обстоювати Її соборність, як одну з основних
Її засад, щоб поєднати всю Христову Церкву в Україні.
Треба пам'ятати, що ми не вводимо нічого нового, а творимо діло,
яке творили предки наші впродовж віків згідно з Св. Євангелією (Матф.
5,17), 8 Прав. III Вселенськ. Собору та інш., що наказують шанувати
і берегти все своє рідне.
III. НАЦІОНАЛЬНІСТЬ
"А краще йдіть до загублених овець дому Ізраілевого".
(Матф. 10.6)
33. Всі Православні Церкви разом є Єдина Соборна-Всесвітня Церква,
бо об'єднуються Єдиним Найвищим Пастирем Ісусом Христом і мають
єдині догмати віри, засновані на Св. Письмі, та керуються Канонами
Всесвітніх Церковних Соборів (у тій частині, які не перечать Св.
письму і зберігають духово-життєву доцільність дотепер).
34. Формами свого життя, своєю ідеологією, всі Православні Церкви-національні.
Кожна з них має свою мову Богослужб, свої звичаї і обряди, свій
місяцеслів Святих і свої риси у відправах, свій стиль будови храмів
і своє мистецтво церковного живопису, свою систему управління, взагалі
свій власний релігійно-національний світ, бо тільки в ньому людині
легше пізнати Бога істинного.
35. Свої національні ознаки кожна Православна Церква шанує і береже
з обов'язку служіння своєму народу за наукою Св. Євангелії (Матвія
10.6, 15.24, 23,37; Марка 7.27; Луки 2.32,й ін.).
36. Українська Православна Церква своєю внутрішньою істотою є членом
Всесвітньої Православної Церкви. Але по своїй зовнішній формі, яка
обумовлюється духовою самобутністю Українського народу, Вона - Церква
національна.
37. Впродовж більш як семи віків Українська Церква вела свій народ
шляхом християнсько-національного життя. Вона охороняла його від
духовного занепаду в тяжкі часи утрати власної державності, завдяки
чому він зберіг себе національно в дні найжорстокіших утисків.
38. Українська Церква навчала український народ шанувати свою Православну
Віру, свої традиції, свою рідну мову, свою культуру, любити свій
рідний край, бо хто не любить правдиво свого ближнього, той не є
справжній християнин.
У Св. Письмі багато повчальних прикладів Любові до свого рідного
(Неемії 13.24, 25;
Матвія 10.14, 15; Луки 24, 21 і ін.).
39. До кінця XVIII сторіччя Українська Православна Церква творила
культуру своєму народові. Вона дала йому освіту і перше письменство,
з чудовим ,,Словом о законі і благодаті" Митрополита Іларіона
І, і геніальним ,,Словом о полку Ігоревім". Церква створила
українському народові, пишне церковно-архітектурне мистецтво і прегарний
церковний спів. Вона допомогла йому набути багаті національні духовні
скарби.
40. Духівництво Української Церкви, до часу цілковитого Її поневолення,
визначалося високим і щирим національним патріотизмом, жертовно
служило рідному краєві і в щасливі його дні і в дні недолі. Цей
дух Любові до рідного краю і народу залишався в окремих священичих
родинах аж до нашого часу, не зважаючи на всі утиски російського
уряду на Україні.
41. Українські монастирі були культурними огнищами в Україні, вони
служили Богові службою своєму народові, а не так як в теперішні
часи московської закваски. Тоді в тиші монастирських келій, під
чернечими рясами, горіли серця патріотів любов'ю до рідного християнського
краю. Там, у келіях писалися перші наші національні легенди і наша
історія, звідти виходили мужі великих ідей релігійно-національних
і загально людських. Ні один із монастирів Православного Сходу не
дав стільки церковних і культурних діячів, як дала славнозвісна
Києво-Печерська Лавра, до часу поневолення Української Православної
Церкви Московщиною.
42. Національний дух Української Церкви воскрес у визвольні дні
українського народу в 1917 р. Відразу виявилися ,, Пастирі, що душу
свою покладають за вівці" - (Іоанна, 10.11). Їх число помножилось,
коли через три роки над Українською Нацією зависла страшна загроза
розкладу і знищення. Збереження духово-національного єства рідного
народу, з цементування його на ґрунті християнської релігії, стало
першим завданням відродженої У.А.П.Ц. Свідомість того завдання надихала
священнослужителів жертовністю в ім'я служіння народові.
МІСІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ УКРАЇНИ
В ті дні, багато тих, що їх серця боліли за долю рідного краю й
народу, йшли в пастирі. Живу участь прийняли в церковному житті
і вірні. Більша їх частина стала мучениками за Правду Христову.
43. ,,Ні жодна з українських організацій не зробила стільки для
національного усвідомлення Українського Народу, скільки зробила
Українська Автокефальна Православна Церква ", - каже архієпископ
Іларіон Огієнко (,, Українська Церква і наша культура", - доповідь
на Холмському Єпархіальному Соборі р. 1942), оцінюючи тодішнє церковне
та культурне життя в Україні. А особливо високо цінна служба УАПЦ
для Українського народу полягає в тому, що в 1924 році знаходячись
під окупацією Польщі, Православна Церква отримала Томас про автокефальність
від Вселенського Патріарха. Томас до якого має пряме, успадковане
відношення наша канонічна Ієрархічна гілка, щоб послужити сьогодні
Українському народу без закидів у не канонічності і ін.
44. Сьогочасне становище життя Українського народу, кладе велику
відповідальність за його майбутнє на Українську Автокефальну Православну
Церкву. Бути на сторожі свого народу, промовити голосно про його
минуле і сучасне, про його право людського буття на дарованій йому
Богом землі, перед усім християнським світом, - одно з невідкладних
завдань нашої Церкви.
Охороняти релігійно-національне єство своєї пастви, наповнити душу
молодого покоління вірою в Бога, в повному змісті її чеснот, звільнити
його від чужих, шкідливих, накинутих йому "ідей", єднати
всіх в Соборну Церкву, як синів України, в свідомості їх призначення
перед нею і готовності до посильної праці для добра свого народу
тепер і на час повороту із цього великого ,,і сходу" - є обов'язком
українського духівництва.
45. Виповняти своє високе і відповідальне завдання УАПЦ
зможе, коли Вона буде Церквою творчою, поступовою і нерозривно зв'язаною
з народом. Твердо стоючи на догматичних і загально-канонічних засадах
православності. Українська Церква повинна до решти очистити своє
церковне життя від чужих йому нашаровань, що сталися в наслідок
довгочасного перебування під ворожою державною і церковною владою.
46. Жива рідна мова - основа ідеології Української Церкви. Вона
є найближчий шлях до Бога, твердиня Віри і духовно-національної
самобутності. Рідну мову в Церкві освятило зшестя Св. Духа на Апостолів
і благословило Св. Письмо (Діяння 2.8,9, 10.11, І до Коринт. 14.
1-19; Матф. 28.19; Марка 16.15,17 та ін.).
,,В Церкві краще п'ять слів промовити розумінням, ніж десять тисяч
слів чужою мовою", - каже Св. Ап. Павел (До Коринт. І. 14,
19). Церковнослов'янська мова з російською вимовою, що запроваджена
була в Українській Церкві після 1686 р., є лише засіб денаціоналізації
нашого народу і годиться для історії зберігати її в музеї під стіклом.)(5)
47. У всіх церковних Богослужіннях, у проповідях, в друкованому
слові, в урядуванні, в усіх царинах життя церковного повинна панувати
тільки рідна мова, - цей найголовніший наріжний камінь існування
Українського Народу, як окремої нації. Без своєї рідної мови нема
самостійного народу. Це істина, що не потребує жадних доказів.
48. Мова всіх церковних друкованих видань - богослужбових книжок,
молитовників, періодики й ін. - повинна бути літературна(соборна),
легкозрозуміла і проста. Підручники з релігії треба писати зразково-чистою
українською мовою, щоб на них могла мовно виховуватися молодь. Кожний,
хто пише, повинен досконало знати українську літературну (соборну)
мову.
49. Духівництво Української Церкви, як виховних душі народу, повинно
шанувати рідну мову і тим виховувати пошану до неї і серед вірних.
В своєму родинному житті і в пастві треба вживати тільки рідної
мови, священнослужитель, що вживає в своїй родині або в розмові
з вірними чужої мови, чинить непрощенний гріх перед українським
народом і Церквою, бо підкопує основи своєї нації.
50. Але самої рідної мови в Церкві мало, щоб Вона була національною
і духовною, і помиляються ті, які вважають Українською ту Церкву,
де тільки служби Божі відправляються українською мовою, а все інше
залишається російської закваски. Українська Церква є та, що повернула
з московсько-фарисейських шляхів на свій власний історичний шлях,
що відновлює свій ідеалістичний - властивий народові українському
-дух Божої правди, християнський світогляд, своє розуміння православності
в її живому змісті, а не в букві (за наукою Св. Ап. Павла - ,, Буква
вбиває, а дух оживляє"). Церква, яка відроджує свої національні
ознаки й особливості, свій місяцеслів Святих (свій власний місяцеслів
має кожна Православна Церква), свої місцеві треби, введені епохальним
"Требником" митрополита Петра Могили - 37 чинів, свої
звичаї у відправах Богослужб (Євангелія читається обличчям до народу,
Євхаристичні молитви читаються вголос, перед "Вірую" звертання
до вірних зі словами: "Христос посеред нас" і т. ін.),
свій старовинний величний спів, свої обряди. Треба пам'ятати, що
давні українські релігійні обряди повні змісту і краси, вони завжди
мали виховуюче значіння, а тому їх треба відновлювати, треба відтворювати
все те, що впродовж семи сторіч (од Х до XVIII) формувало релігійну
свідомість нашого народу, робило його боголюбивим і зміцнювало його
духово-національно.
51. Національність Української Церкви, як бачимо, не ,,українізація",
- таке розуміння з історичного погляду цілком було б неправдиве,
а повернення до свого здорового коріння. "Доля Української
Церкви Православної зв'язана не зі скеруванням Її енергії на зверхню,
часто дуже матеріалістичну по своїх тенденціях, ,,українізацію",
а з, внутрішнім духовим релігійним підйомом. І цей релігійний підйом
принесе безмірно великі плоди для України, коли викличуть його люди,
які українцями будуть не стільки по своїх матеріальних тенденціях,
скільки по своїй внутрішній силі ідейній і духовній"
(В. Липинський. ,, Релігія і Церква в історії України", стор.
98).
52. Українська Церква своїм внутрішнім змістом, своїм розумінням
Христової науки, завжди випромінювала на всі сторони, а красою своїх
національних форм - архітектурою, пишністю іконостасів, прегарними
співами, побожним та пристойним заховуванням вірних під час Богослужб
і дивувала обрядами -всіх чужоземців, як це знаємо з історичних
документів.
Любов українського народу до Церкви, його релігійність, відомі були
по всій Європі і за її межами. Невідвідування Храму Божого в Україні
ніхто не знав, усі від Князя чи гетьмана до простолюду в неділі
і в свята були в церквах.
53. Відновити благочестиві християнські традиції українського народу,
підняти їх до колишнього рівня величності і краси, У.А.П.Ц. зможе
тільки на ґрунті національному. Вони бо, ті традиції, виростали
з основ національного єства народу в духові християнства, ним, тим,
духом, вони мають бути і відновлені. Це відновлення настане тим
швидше, чим більше діятимуть для того провідники, сповнені власної
духової вартості і розуміння ваги тих традицій.
54. Відродити Українську Православність, цебто витворений віками
(X - XVIII) на національному ґрунті світ християнського життя українського
народу, відповідно до сучасних життєвих вимог - одно з найголовніших
завдань Української Автокефальної Православної Церкви.
IV. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД СВІТСЬКОЇ ВЛАДИ
55. Церква є установа Бога, Творця Вселеної у вічності. Храм Божий
є для людини тихим пристановищем серед ,, житейського моря, схвильованого
бурею напасті".
У ньому тільки, в храмі, в години скорботи людина знаходить внутрішнє
заспокоєння і радість душі, що значить Царство Небесне в середині
вас. Церква благословляє життя людське від дня його народження і
до невблаганного акту переходу у потойбічний світ і за вічність
душі до Бога молиться.
56. Церква не повинна бути ні державою, ні одержавленою. Вона вища
над матеріальні земні діла. Однак Церква не може бути відірваною
від життя на землі, а має зайняти таку його ділянку, якої не може
зайняти ніяка інша організація. Дбаючи про спасіння душ, Церква
повинна дбати і про щастя людей на землі на засадах Христових істин.
57. Своїм високим авторитетом Церква має об'єднувати своїх вірних,
вести їх шляхом духовного удосконалення, охороняти їх від Духа розкладу
та зміцнювати Духа чеснот християнських і національних. Тому Церква
в цих своїх завданнях допомагає світській владі, якщо діяльність
останньої скерована по шляху християнських ідей і сприймає діяльність
Церкви позитивно, шляхом симфонії і гармонійності взаємовідносин
з Нею. Така гармонійність можлива тоді, коли державна влада є в
руках Божих мудрих мужів, що шанують авторитет Церкви і самі є правдивими
її синами.
58. Історія вчить нас, що самих лише державних світських законів
мало для отримання злих інстинктів людської природи. Знаємо бо,
що створені людьми (політичні) діла, людьми ж легко і руйнуються.
Тільки вищий понад усе Божий Закон, що всіх людей однаково зобов'язує,
і тільки авторитет Церкви -( влади не від світу цього), яка
цей Божий Закон Життя береже і за його виконуванням стежить в стані
гармонійно керуванням людським життям в благополуччі і симфонії
з Богом.
59. Церква мусить бути найвищим авторитетом, що береже обов'язковий
для всіх людей "Божий Закон громадсякої і сімейної моралі",(6)
авторитетом, який стримує злі людські інстинкти, а плекає і ушляхетнює
інстинкти добра. Церква є лише тоді, коли Вона незалежна від світської
влади. Ця незалежність одначе не повинна призводити Церкву до стану
якоїсь замкнутої в собі інституції, бо тоді Вона втратить свою корисність,
тому що не матиме повного організуючого впливу на громадське життя.
Також втрачає свій авторитет Церква і тоді, коли Вона стає послужним
знаряддям у руках тих, що правлять у державі, бо коли останні зловживають
своєю владою, то виходить таким чином, що Церква сприяє їх зловживанням.
60. Втримати свою спасаючу дію і авторитет ,,влади Небесної, не
від світу цього". Церква може лише тоді, коли Вона, при цілковитій
своїй незалежності від влади світської, організуюче впливає на суспільство
у сфері релігійного і духово-національного життя. І в умовах політично-державного
буття свого народу, і в тяжкий час утрати його державності, для
нього Церква є великою животворною об'єднуючою силою, якщо непохитно
стоїть на своїх духовно-Божих засадах. Цьому нас вчить історія українського
народу.
61. Українська Церква в часи свого вільного життя (X - XVIII в.)
була незалежною від світської влади. Своїм високим авторитетом Вона
впливала на останню, розрізняючи глибоко Боже і світське, на основі
науки Христової:
,, Віддай кесареве - кесареві, а Боже - Богові". Українська
Церква ніколи не порушувала наказів Св. Письма, щоб догодити світській
владі, бо тим би Вона порушила свій духовний авторитет, який є Її
суттю і оправданням Її існування, тому у всі часи Христова Церква
була гонима богоборницькою владою.
62. Українські митрополити і єпископи завжди були найближчими дорадниками
українських князів та гетьманів. Система симфонії, або гармонії
між Церквою і Державою на Україні-Русі особливо розвила Київську
Державу в 11-13 віках, в основу якої покладена ідея союзу Церкви
і Держави в боротьбі зі злом в світі і в ділі людського спасіння.
Ідея такого союзу розвинута в Апостольських посланнях (Рим.XIII,
1-7; Тим.II, 13-17).Гармонійність взаємовідносин і співпраці влади
духовної і влади світської випливала із взаємного розуміння, що
сила матеріальна не може обійтися без сили духовної, що держава
не може існувати без Церкви. Виконуючи обов'язок служіння народові,
влада церковна ніколи не забувала, що вона не може виконувати завдань
влади світської, коли вона не хоче перетворити Церкву з установи
вічної, Божої, в установу тимчасову, кесареву. Своїм ореолом духовності,
своїм понад світським авторитетом Українська Церква була непохитною
аж поки Її поневолено в 1686р. московським цезарепапизмом.
63. Світська влада в Україні, в часи її державного життя, високо
шанувала авторитет Релігії і Церкви, у всіх справах духовного характеру
завжди перед Церквою скорялася, ні одного державного діла без Її
благословення не робила. Накази Церкви в сфері духовній були для
всіх - від князя чи гетьмана до останнього громадянина - обов'язкові.
Авторитет Української Церкви був шанований і в литовську добу української
історії. Його не порушили навіть татари.
64. Незалежність духовної влади в Україні від влади світської, гармонія
відносин між ними, незвичайно сприяли розквіту Української Церкви.
Її Духівництво було провідниками свого народу не тільки духовними,
але й національними, як то було в Церкві Апостольській. Служінням
Богові службою своєму народові, українське духівництво християнізувало
життя народу від низу до верху.
65. Високий авторитет Української Православної Церкви, як установи
понадсвітської, був після ганебного 1686 року грубо зламаний московським
безбожним цезарепапизмом. Жорстокими заходами за царя Петра І та
цариці Катерини II все церковне українське було з України вивезено,
придушено, знищено. Церковні книги українського друку спалені, багатовікові
місцеві релігійні звичаї заборонено. Духовний маєстат Української
Церкви був похований під важкою надмогильною плитою царського синоду.
66. У визвольні дні (1917 - 1920 рр.) духовний авторитет Української
Церкви відродився. Але проти нього всіма силами повстали були московські
в Україні єпископи і частина священиків - цей ,, церковний інвентар
російського правительства".(7)Це духівництво, в більшій
частині московської закваски по походженню і переконаннях, у меншій
по своїй рабській психології, не могло погодитися з відродженням
Української Православної Церкви. Звикле до мертвої канонічності
і механічного ,,православія", воно вбачало в Українському церковному
рухові втрату свого над церквою панування і матеріальних користей.
67. Після розгрому вільного незалежного життя українського народу,
що будувалося на християнських основах, тяжкі були умови існування
У.А.П.Ц. Але її духовний авторитет стояв високо, бо вся її діяльність
була побудована на євангельській істині, на любові, на єднанні з
народом. Пізніше, в часи потрійної жорстокості, перед якою бліднуть
тіні Нерона і Діоклітіяна, той авторитет був задушений, але... не
переможений.
68. В сумні дні тяжкої проби нашої нації в , 1941 - 1944 рр. Авторитет
канонічних архієреїв У.А.П.Ц., не раз брутально топтаний і зневажений
бездушним завойовником, був єдиною силою, що животворила змучену
душу народу і надавала їй Духа витривалості і терпіння в надії на
краще майбутнє. У боротьбі з гнобителями-князями тьми віку цього,
відроджувався в наші часи авторитет Української Автокефальної Православної
Церкви на основі соборноправності.
69. Тисячолітній досвід українського релігійно-християнського життя
вчить нас, що Церква є найвищий для нації духовний маєстат і що
влада Її, як установи Божої є лише тоді ,,владою не від світу цього"
коли Вона вільна від впливів на Неї світської влади, коли Вона віддає
,,кесареве - кесареві, а Боже - Богові".
70. Зрозуміння свого призначення і своєї відповідальності перед
Богом і Народом і перед своєю совістю, особисте духовне самовдосконалення
на Євангельських істинах, і праця й праця за для наповнення людського
життя змістом християнських чеснот - головні основи духовного авторитету
нашого Духівництва, а з тим і всієї Української Автокефальної Православної
Церкви для єднання всіх Церков в Україні і поза ЇЇ межами на основі
Соборності.
|
